Псалом Аса́фів. Поправді Бог добрий Ізра́їлеві, Бог — для щиросе́рдих! А я, — мало не послизну́лися но́ги мої, мало не посковзну́лися сто́пи мої, бо лихим я зави́дував, бачивши спо́кій безбожних, — бо не мають стражда́ння до смерти своєї, і здорове їхнє тіло, на лю́дській роботі нема їх, і ра́зом із іншими лю́дьми не зазнаю́ть вони вда́рів. Тому́ то пиха їхню шию оздо́блює, зодяга́є їх ша́та наси́лля, вилазять їм очі від жи́ру, бажа́ння їхнього серця збули́ся, сміються й злосли́во говорять про у́тиск, говорять бундю́чно: свої уста до неба підно́сять, — а їхній язик по землі походжа́є! Тому́ то туди Його люди зверта́ються, і щедро беруть собі воду та й кажуть: „Хіба́ Бог те знає, і чи має Всеви́шній відо́мість, як он ті безбожні й безпечні на світі збільши́ли бага́тство своє?“ Направду, нада́рмо очи́стив я серце своє, і в неви́нності вимив ру́ки свої, і ввесь день я побитий, і щора́нку пока́раний. Коли б я сказав: „Буду так говори́ть, як вони“, то спроневі́рився б я поколі́нню синів Твоїх. І розду́мував я, щоб пізна́ти оте, — та трудне́ воно в о́чах моїх, аж прийшов я в Божу святиню, — і кінець їхній побачив: направду, — Ти їх на слизько́му поставив, на спусто́шення кинув Ти їх! Як вони в одній хвилі спусто́шені, згинули, пощеза́ли від стра́хів! Немов сном по обу́дженні, Господи, о́бразом їхнім пого́рдиш, мов сном по обу́дженні! Бо болить моє серце, і в нутрі́ моїм коле, а я немов бидло й не знаю, — я перед Тобою худо́бою став! Та я за́вжди з Тобою, — Ти де́ржиш мене за правицю, Ти Своєю порадою во́диш мене, і пото́му до слави Ти ві́зьмеш мене! Хто є мені на небеса́х, окрім Тебе? А я при Тобі на землі не бажаю нічо́го! Гине тіло моє й моє серце, та Бог — скеля серця мого й моя доля навіки, бо погинуть ось ті, хто боку́є від Тебе, пони́щиш Ти кожного, хто відсту́пить від Тебе! А я, — бли́зькість Бога для мене добро́, — на Владику, на Господа свою певність складаю, щоб звіща́ти про всі Твої чи́ни!