Згадай, Господи, що́ з нами сталося, — зглянься й побач нашу га́ньбу, — наша спа́дщина діста́лась чужим, доми наші — чужи́нцям! Поставали ми си́ротами: нема ба́тька, а ма́тінки наші — неначе ті вдо́ви! Свою воду за срі́бло ми п'ємо́, наші дро́ва за гроші оде́ржуємо. У поти́лицю нас поганяють, помучені ми, і споко́ю не маємо! До Єгипту й Асирії ру́ку витя́гуємо, — щоб наси́титись хлібом! Батьки наші грішили, але їх нема, — а ми двигаємо їхні прови́ни! Раби запанува́ли над нами, і немає ніко́го, хто б ви́рятував з їхньої руки. Нара́жуючи свою душу на меч у пустині, достаємо свій хліб. Шкіра наша, мов піч, — попали́лась з пекучого голоду, Жінок на Сіоні безче́стили, дівчат — по Юдейських містах. Князі їхньою рукою пові́шені, лиця стари́х не пошано́вані. Юнаки́ носять камінь млино́вий, а хлопці під ношею дров спотика́ються. Перестали сиді́ти старші́ в брамі, юнаки́ — свою пісню співати, втіха нашого серця спини́лась, наш та́нець змінивсь на жало́бу. Спа́ла корона у нас з голови́, о горе, бо ми прогріши́лись, — тому́ наше серце боля́ще, тому́ наші очі поте́мніли, через го́ру Сіон, що спусто́шена, бро́дять лисиці по ній. Пробува́єш Ти, Господи, вічно, Твій престо́л з роду в рід: Нащо ж на́с забуваєш навік, покидаєш на довгі дні нас? Приверни́ нас до Себе, о Господи, — і ве́рнемось ми, віднови́ наші дні, як давні́ше було́! Хіба́ Ти цілко́м нас відкинув, прогні́вавсь занадто на нас?