Ану клич, — чи є хто, щоб тобі відповів? І до ко́го з святих ти вдаси́ся? Бо гнів побиває безглу́здого, а за́здрощі смерть завдаю́ть нерозумному! Я бачив безумного, я́к він розсівся, — та зараз оселя його спорохня́віла. Від спасі́ння далекі сини його, вони без рятунку поча́влені бу́дуть у брамі! Його жни́во голодний поїсть, і з-між те́рну його забере́, — і спра́гнені ось поковта́ють маєток його! Бо нещастя вихо́дить не з по́роху, а горе росте не з землі, — бо люди́на народжується на стражда́ння, як іскри, щоб уго́ру летіти. А я б удава́вся до Бога, і на Бога б поклав свою справу, — Він чинить велике та недосліди́ме, предивне, якому немає числа, бо Він дає дощ на пове́рхню землі, і на поля́ посилає Він воду, щоб поста́вить низьки́х на високе, і зміцни́ти спасі́ння засмучених. Він розві́ює за́думи хитрих, і не виконують плану їх ру́ки, Він мудрих лука́вством їх ло́вить, і рада круті́йська марно́ю стає, — вдень знахо́дять вони темноту́, а в по́лудень ма́цають, мов уночі! І Він від меча урято́вує бідного, а з міцно́ї руки — бідаря́, і стає́ться надія нужде́нному, і замкнула уста́ свої кривда! Тож блаженна люди́на, яку Бог карта́є, і ти не цурайсь Всемогу́тнього кари: Бо Він рану завда́сть — і перев'я́же, Він ламає — й виго́юють руки Його! В шістьох лихах спаса́є тебе, а в сімох не діткне́ тебе зло: Викупля́є тебе Він від смерти за голоду, а в бою́ — з рук меча. Як бич язика́ запанує, сховаєшся ти, і не будеш боятись руїни, як при́йде вона. З насилля та з голоду бу́деш сміятись, а земно́ї звіри́ни не бійся. Бо з камі́нням на полі є в тебе умова, і звір польови́й прими́рився з тобою. І дові́даєшся, що наме́т твій спокійний, і перегля́неш домі́вку свою́, — і не зна́йдеш у ній недоста́тку. І довідаєшся, що числе́нне насіння твоє, а наща́дки твої — як трава на землі! І в дозрілому ві́ці до гробу ти зі́йдеш, як збіжжя доспі́ле ввіхо́дить до клуні за ча́су свого! Отож, досліди́ли ми це — й воно так, послухай цього́, — й зрозумій собі все!“