І Йов далі вів мову свою та й казав: „Як живий Бог, — відкинув Він право моє, і душу мою засмутив Всемогу́тній, і як довго в мені ще душа моя, і дух Божий у ні́здрях моїх, — неправди уста́ мої не говори́тимуть, а язик мій не скаже ома́ни! Борони мене, Боже, призна́ти вас за справедливих! Доки я не помру́, своєї невинности я не відкину від себе, — за свою справедливість тримаюся міцно, — й її не пущу́, моє серце не буде ганьби́ти ні о́дного з днів моїх, — нехай буде мій ворог — немов той безбожник, а хто повстає проти мене — як кривдник! Яка ж бо наді́я лукавому, коли відірве́, коли ві́зьме Бог душу його? Чи Бог ви́слухає його крик, коли при́йде на нього нещастя? Чи буде втіша́тися він Всемогутнім? Буде кликати Бога за кожного ча́су? Я вас буду навчати про Божую руку, що є у Всемогутнього — я не сховаю, — таж самі ви це бачили всі, то чого ж нісені́тниці пле́щете? Така доля люди́ни безбожної, це спа́дщина насильників, що отри́мають від Всемогутнього: Як розмно́жаться діти його — то хіба для меча, а наща́дки його не наси́тяться хлібом! Позосталих по нім морови́ця сховає, і вдовиці його не заплачуть... Якщо накопи́чить він срібла, немо́в того по́роху, і наготу́є одежі, як глини, то він наготу́є, а праведний вдягне, а срі́бло невинний поділить. Він будує свій дім, як та міль, й як той сторож, що ставить собі куреня́, він лягає багатим, та більше не зробить того: свої очі відкриє — й немає його. Страхі́ття дося́гнуть його, мов вода, вночі буря укра́де його, східній вітер його понесе́ — і мине́ться, і бурею схо́пить його з його місця... Оце все Він кине на нього, — і не змилосе́рдиться, і від руки Його мусить той спішно втікати! Своїми доло́нями спле́сне над ним, і сви́сне над ним з свого місця.